18 вересня новинна програма Факти ICTV відсвяткувала своє 20-річчя.
Протягом двох десятків років згуртована команда журналістів, операторів, режисерів, редакторів та телеведучих знімали тисячі новинних сюжетів, які щоденно з’являлися на екранах телевізорів українських родин.
Головним обличчям, голосом, часто навіть автором новинних сюжетів була та залишається Олена Фроляк – заслужений журналіст України та головний редактор інформаційної служби ICTV.
В ексклюзивному інтерв’ю до 20-го дня народження програми Олена Фроляк розповіла про те, з чого починалися Факти, які сюжети були найважчими та чому важливо залишатися відданій своїй справі, якщо хочеш досягти успіху.
– Олено Юріївно, скажіть, якою б ви були, якби не пішли в журналістику? Чи уявляєте альтернативну Олену Фроляк?
– Я точно би залишилася Оленою Фроляк, я б точно не пропала, гадаю, я знайшла б себе в якійсь сфері, пов’язаній з громадською діяльністю, роботою з людьми.
Через часті подорожі у дитинстві я дуже хотіла бути стюардесою. Я народилася у Казахстані, а бабуся моя – татова мама – жила в Західній Україні. Тато постійно мене возив у гості: уявляєте, де Казахстан, а де Івано-Франківська область? З дитинства я дуже добре пам’ятаю аеропорти, пілотів, стюардес, очікування рейсу Алмати – Москва – Чернівці або Алмати – Москва – Івано-Франківськ.
Також я хотіла бути продавцем. Часто у дитинстві грала в сценки, де я щось продаю, я спілкуюсь з покупцем, якого немає, і я з ним сперечаюсь. Поговорити я любила. Завжди.
– Ви тричі вступали на факультет журналістики…
– Так, справді. Я двічі вступала до Львівського університету і двічі не вступила. І, знаєте, втретє – це вже була така історія, коли мене просто розібрало зло і я не так хотіла журналістики, як просто довести, що я зможу вступити.
У Києві мені допомогли два роки стажу роботи та лише два екзамени. Після новини, що я таки вступила, мама з братом дуже пишалися мною.
Я була вдячна і львівським викладачам, які мені ставили трійку на останньому іспиті. Також вдячна і Львівському університету, що він мене не прийняв, тому що моє життя склалося би зовсім інакше, якби я вступила до Львова. Напевно було би теж добре, але точно інакше.
Але я вступила до Києва і далі вже все пішло так, як мало йти. Тому я завжди кажу, все складається так, як має складатися.
– Яким був ваш досвід на Івано-Франківському телебаченні? Робота на телебаченні в 90-х – як це було?
– Яким було телебачення? Бідним, але цікавим. Все тільки починалося. З усієї нашої телестудії я була єдиною журналісткою з телевізійною спеціалізацією. Хоча я не вважаю, що на телебаченні мають працювати тільки журналісти з телевізійною спеціалізацією.
Я знаю безліч прикладів біологів, істориків, філологів. Для мене це була унікальна школа, тому що я була ведучою, журналістом і навіть режисером – ми все робили самі.
Зранку ми йшли на зйомки – до речі, пішки, або ж їздили на тролейбусі, на трамваї, на автобусі, ніхто нас не возив. Потім ми приходили на студію, писали сюжет, його монтували, а потім я фарбувалася, щось там собі прикрашала і сідала в прямий ефір – ми так всі так працювали. Скажу відверто, мені все дуже подобалось.
Знаю лише одне – щоранку ми приходили на роботу з темою. У нас не було такого, що журналіст чекає, поки редактор дасть тему. Чого я тільки не вигадувала – то про аеропорт, то про якісь імпортні машини, то їздила на ринок, то знімала про наші порожні полиці в магазинах, то як зварити борщ з нічого.
Тоді я ще зовсім не думала про Київ, але саме з Івано-Франківського телебачення я поїхала на CNN, саме звідти я поїхала на BBC. Робота там стала справжньою доріжкою в майбутнє.
– Як вас запросили на стажування у BBC?
– Так сталося, що одного разу до Івано-Франківська запросили лондонського волонтера, який довгий час працював продюсером і журналістом на BBC. Два тижні, поки він був у нас у місті, я була його перекладачкою.
Після цікавих розповідей про зйомки, про сюжети і про логістику, і про те, як краще зробити телевізійний продукт, він мені сказав: Олено, якщо ти хочеш, я тобі можу влаштувати на BBC стажування. Я звісно ж погодилася.
Так я потрапила до Лондона, пробула там тиждень і ще тиждень – у Манчестері. Я просто ходила за журналістами, їздила на зйомки, дивилася, як вони працюють, як вони роблять інтерв’ю, як вони роблять сюжети. Це було дуже цікаво.
– А як ви потім повернулися до України і перебралися до Києва?
– Велику роль відіграв мій однокурсник Микола Княжицький. Якраз тоді він приїхав до Лондона на якусь конференцію.
Ми з ним зустрілися в ресторанчику, і там він розповів, що у Києві незабаром з’явиться важливий проект. Йому була потрібна ведуча на загальнонаціональному телебаченні. Я спочатку не повірила, але потім, довго не роздумуючи, таки погодилася. Так я повернулася додому до батьків, а вже наступного дня поїхала до Києва.
– Там на вас очікував кастинг. Цього, я так розумію, ви не очікували?
– Я подумала, що у Лондоні Микола запропонував мені справжню роботу. Але так, був кастинг.
Пам’ятаю, тоді у мене було довге волосся, я прийшла з яскравим мейкапом – і тут мене підстригли, зробили ледь помітний макіяж. Я коли подивилася у монітор, зрозуміла, що не впізнаю себе. Це настільки мене тоді вразило, що я навіть розплакалась. Але вчасно зібравшись з думками, я зосередилася і спокійно почала відповідати на запитання, показала себе у кадрі і вже за тиждень була в ефірі телеканалу СТБ, програми Вікна-Новини.
Вже за декілька років мене запросили на ICTV. Керівники каналу збирали команду до інформаційної служби, і той же Микола Княжицький запросив мене на нове місце.
– Які сюжети, на вашу думку, були найважчими?
– Перше, що спадає на думку – це Скнилівська трагедія 2002 року. Коли ми почали отримувати відео з місця подій. Тоді там перебував кореспондент Олег Гулик. Я добре пам’ятаю, що коли Олег підключився і ми дали ці кадри, я не витримала, я тоді мало не розплакалася в ефірі. Але знаєте, я не бачу в цьому нічого “непрофесійного”.
Я завжди кажу – ми насамперед люди. Ми спрацювали тоді дуже добре, Олег, перебуваючи у Скнилові, як чоловік, звісно, не плакав, але голос у нього тремтів. Такі моменти не забуваєш.
Коли розпочалися перші побиття на Майдані у 2013 році, я не була в ефірі, однак дуже добре пам’ятаю момент, коли дізналася про ці події. Ми просто дивилися Факти, і я встала з-за столу – це був шок, мене просто заціпило. Мені зателефонували друзі, і ми домовилися наступного ж дня піти на Майдан. Ні в кого не було і краплі сумніву, що треба виходити.
У ті дні панувала надзвичайна атмосфера – люди великими натовпами виходили з метро і рухалися в бік Майдану. Вже потім почалися нон-стоп ефіри, почалася справжня Революція Гідності. Ми були на роботі з ранку до ночі. Знаковим було те, що жодного разу ніхто із журналістів не сказав: Я не поїду.
– Коли відправляли журналістів в зону АТО, було страшно?
– Нам пощастило, що разом із нами працював Володимир Михайлов, який родом із Донецька: він буквально рвався туди поїхати і зняти сюжет. Але я хочу сказати, що команда ICTV постійно була і буде там.
Я знаю, що дуже багато телеканалів відмовилися: мовляв, гаряча фаза уже пройшла, люди потихеньку переставали відстежувати події в зоні АТО. Люди часто бувають цинічними: їм потрібні жертви, їм потрібні смерті – як би це жахливо не звучало, але це правда.
Ми щоденно отримуємо рейтинги. Сюжети з АТО із жертвами дивляться краще, ніж ті сюжети, де обійшлося без втрат. Такою є правда життя.
Але ми як команда розуміємо – ми потрібні там. Наша місія там – це не лише показувати, що відбувається на Донбасі, а й підтримати наших хлопців. Мені неодноразово розповідали, наскільки вони раді нашому приїзду – для них це як ковток свіжого повітря. Це дуже важливо.
– Ви часто акцентуєте на тому, що найголовніше – це справедливість. А коли щось стається навпаки, як ви чините?
– Я реагую дуже емоційно, я домагаюся справедливості. У житті дуже багато несправедливості, і повністю я не можу її подолати – навіть у нашому невеликому колективі. Можливо, хтось думає, що Фроляк несправедлива стосовно когось. Це нормально, я не можу всім подобатись.
Проте для мене існує одне правило – якщо людина добре працює, якщо людина віддана своїй роботі, якщо людина старається, то я автоматично її люблю. Якщо людина лінується, цілий день тільки і мріє про завершення зміни – це не моя людина, це не наша людина. Звичайно, я це кажу прямо в очі, а люди не люблять правду.
Люди не сприймають слів “У тебе вийшов поганий сюжет”. Але якщо сказати “Ти можеш зробити це краще” – я впевнена, що такий журналіст почне старатися і працюватиме з нами в команді.
З нами працює чимало людей, у яких не такий психотип, як у мене: мені з ними часто буває важче, ніж з іншими. Але якщо на фініші чудовий сюжет – я пробачу все.
– Ви не тільки ведуча, а ще й журналіст, часто працюєте над сюжетами та буваєте у відрядженнях. Це тримає вас у тонусі?
– Так, це справді тримає у тонусі, але, повертаючись із кожного відрядження, я зарікаюся, що це було востаннє. Відрядження забирають дуже багато енергії, це дуже складно, ти з ранку до вечора на зйомках, це фізично важко.
Але коли я повертаюся до Києва, і сюжет виходить в ефір – ці відчуття не описати, зрозуміють лише журналісти. Це справді вартувало тієї поїздки.
Така робота тримає не лише в тонусі, а й по життю. Коли мене запитують про те, якими є найяскравіші моменти моєї роботи, я кажу лише одне – відрядження, а особливо перегляд сюжету в ефірі після відрядження. Бачити добрий монтаж, добрий текст, добру музику в сюжеті – це для мене неймовірне щастя.
За ці 20 років я познайомилася з неймовірною кількістю людей, побувала у неймовірних відрядженнях, дуже багато побачила та дізналася – тільки завдяки тому, що працюю у новинах, працюю на Фактах.
– В який момент ви зрозуміли, що Факти – успішний проект, а ваша команда вирішує реальні соціальні проблеми?
– Мені нерідко розповідають щось на кшталт : Олено, ну знаєш, зараз такий час, коли все є в інтернеті, але коли я вмикаю телевізор – то дивлюся тільки Факти, бо ви справді показуєте те, що відбувається.
Я можу запевнити, що ми не йдемо на догоду глядачу: переважно йому потрібно лише вбивства, зґвалтування та новини у стилі жовтої преси. Зараз в Україні популярною є “битовуха”, але це – не новини.
А от сюжети, які реально здатні допомогти людям, приносять величезне задоволення, і за такі моменти я дуже вдячна своїй роботі і нашим журналістам. Таких моментів на Фактах дуже багато.
Було б дуже правильно, якби наша влада реагувала на важливі соціальні сюжети. Але, ви знаєте, реакція дуже млява та повільна. Ми знімаємо тисячі сюжетів про дороги, нерозкриті кримінальні справи, проблеми зі сміттям, незаконну вирубку лісів – влада реагує або дуже мляво, або не реагує ніяк.
За кордоном такого немає. Якщо виходить бодай один схожий сюжет, наступного дня чиновник у відставці, відповідальних знайдено, суд іде, і це – резонанс. А у нас резонанс розпочинається і закінчується в ефірі.
Але все ж є сюжети, після яких настає перемога, і дуже хочеться, аби таких перемог було більше. Відчуття того, що ти комусь допомагаєш, дуже надихає та мотивує. Такими моментами я пишаюся.
Спілкувалася Наталія Луценко
Джерело:
fakty.com.ua
