Зріле громадянське суспільство для тиранії стає вироком
19 серпня вранці набираю номер Ігоря Козловського. Записуємо розмову телефоном, бо перебуваємо в різних містах. Вітаю Ігоря Анатолійовича з Яблучним Спасом.
– Я майже 40 років займаюся релігієзнавством. Досліджую і практикую. Будь-яка релігія починалася з містичного моменту. Одкровення – коли щось відкривалося людині й вона бачила світ іншими очима. Син Божий на горі Фавор проявив себе світлом, і апостоли побачили це. На Спаса треба не просто з’їсти яблуко з медом – варто пережити те, що трансформує, преображає. Інакше кажучи, одкровення.
У вашому житті моменти одкровення траплялися?
– До одкровення людина повинна готуватися – внутрішньо розвиватися. Адже вона – це проєкт, який потрібно постійно стимулювати до розвитку. Піднімати, пробуджувати. Ми невипадкові в цьому житті. Це вимагає від нас постійної праці.
Моменти просвітлення можуть бути результатом тривалих практик. Але інколи – наслідком глибинного відчаю, коли начебто розриваються зв’язки із цим світом. І тоді на дні людського існування знаходиться прозріння.
Читала, що ви з дитинства займалися йогою.
– Ще 1959 року. Вивчав духовний світ різних традицій. У сучасному розумінні йога стає певним індустріальним брендом. А в глибинній культурній традиції це зв’язок людини з таємницею.
Я рано почав читати. До першого класу переписав усі 10 томів дитячої енциклопедії. З цікавістю дивився на все небуденне. Неподалік від нас жив чоловік, який на початку ХХ століття був на Сході. У царській Росії були невеликі експедиції гірничих інженерів, яких посилали на територію Центральної та Середньої Азії. Та почалася революція – і вони на Сході застряли. На батьківщину він повернувся наприкінці 1920-х. За 10 років арештували як шпигуна. З таборів звільнився 1956-го. Привіз велику бібліотеку. Він і відкрив для мене розуміння різних систем, у тому числі йоги.
Ви були доцентом кафедри релігієзнавства Донецького інституту штучного інтелекту. Як ці дві сфери поєднуються – релігія і штучний інтелект?
– Одна з головних проблем нашої сучасної історії – гуманітарне невігластво. Люди не розуміють феномену релігії, і це призводить до конфліктів і ксенофобії.
Штучний інтелект розвивається, його майбутнє спрогнозувати важко. Виконуватиме певні інтелектуальні функції, можливо, вийде на рівень самоорганізації. Однак, на відміну від людини, штучний інтелект не вміє керувати мораллю. У штучного інтелекту є тільки когнітивні функції. Було б добре, якби програмісти ввели і таку складову як совість. Зараз це видається фантастичною ідеєю. Адже наука не ставить перед собою питання сенсу. Тому і є необхідність готувати фахівців зі штучного інтелекту, які працювали би з поняттями сенсів, совісті, моралі, духовного багатства.
Таких речей не запрограмуєш.
– Так думаємо на цьому етапі розвитку. А повинні працювати на майбутнє. Щоб неможливе стало можливим. Ідея божевільна, але ж таких багато зреалізовано. Хіба п’ять років тому могли уявити бездротовий телефон, на якому можемо бачити одне одного? Тоді це була божевільна ідея.
Які книжки найбільше вплинули на вас?
– У дитинстві за день прочитував по дві книжки. За тиждень – мінімум 14. У кожному періоді були книжки, що формували мене. Були моїми партнерами. Я читав і досліджував. Коли приїхав в американський штат Міссурі та пройшов місцями Тома Соєра, впізнавав їх. Відчував радість від того, що правильно спроєктував ту реальність в уяві.
Якщо у книжці описується страва, я її повинен приготувати і з’їсти. Лекції про китайську чи японську культури зі студентами завершували приготуванням традиційних для цього регіону страв.
Ваша бібліотека залишилася на окупованій території?
– Дружина з друзями частково її перевезли – 7 кілограмів книжок. Не всі можу розставити. Ми, переселенці, залишилися без майна, житла, засобів існування – фактично напівбезхатьки. Винаймаємо квартиру. Щоб за неї платити, треба шукати гроші. Бо всі минулі напрацювання залишилися там, за горизонтом.
Адаптувалися, чи думками тягне на малу батьківщину?
– Мені легше, бо я людина зріла і практикуюча. Внутрішньо – достатньо гнучкий. Немає ностальгії. Особливо після підвалів і катувань. Немає й емоційної прив’язки до свого регіону. Я взагалі не регіональна особа. Коли Донбас звільнять від окупантів, можу приїхати туди, щоб забрати книжки і сходити на могили батьків і брата. Це те, що пов’язує і болить. Бо ті могили не доглянуті, а це важливо для будь-якої нормальної людини.
Футуристичний фільм Валентина Васяновича про Донбас «Атлантида» внесли в лонглист премії Європейської кіноакадемії. У стрічці йдеться про можливості повернення до життя окупованої території після звільнення 2025 року. Чи можете спрогнозувати долю Донбасу?
– Економічно і промислово цей регіон зруйновано. Він уже не буде такий, як до війни. Інвестори неохоче вкладатимуть гроші у звільнені території. А без них держава відновлення Донбасу не потягне.
Український схід став однією з найзамінованіших територій. Років 50 там підриватимуться люди. Багато зброї, вона стрілятиме. Створити на Донбасі надійну правоохоронну систему буде складно. До неї не можна залучати місцевих, бо переважна їх більшість – запроданці та зрадники. А які свідомі правоохоронці приїдуть працювати туди з власної волі? Це означає, що довгий час територія буде під контролем військових.
Місцеві будуть незадоволені, саботуватимуть процеси відродження. Побоююся, що цей регіон перетвориться на гетто.
Чому «русский мир» усе-таки туди увійшов?
– У заповнений простір увійти не вдасться. Можна туди, де є порожнеча. З самого початку регіон віддали економічно-бандитським кланам, із яких виросли олігархи. Не працювали в гуманітарній сфері. Там відсутні історична пам’ять й уміння мислити. Росія цим скористалася. З початку 2000-х бачимо присутність там «русского мира». У центральній публічній бібліотеці відривається сектор із такою назвою: збираються зорієнтовані на Росію псевдоінтелектуали.
Фальшива гордість, мовляв, «ми, донецький край», призводить до створення примітивної регіональної ідентичності. Донбас був поза інтересами Центральної України. Для влади головне було мати з нього економічний зиск.
Взагалі гуманітарну сферу в Україні не поставлено на належному рівні. Поступово стали зменшувати підготовку гуманітаріїв і кількість предметів у навчальних закладах. Це катастрофічно. Це як лоботомія – знімається кора головного мозку. В Японії навіть у технічних вузах до 40 відсотків предметів – гуманітарні. Людей вчать мислити, мати широкий діапазон бачення світу. Тоді мозок важче наповнити інформаційною фейковою гидотою.
Багато людей переживають посттравматичний синдром після війни. У вас теж була величезна травма після майже дворічного полону. Як змогли дати собі раду?
– Все моє попереднє життя було, можливо, підготовкою до цього. Старший син лежить зі зламаним хребтом із 1998 року. Це також травма, з якою я живу.
З іншого боку, я жив у різні епохи: застав післявоєнний час, служив в армії на кордоні з Іраном у горах. Життєві складнощі формують і дають досвід.
Коли потрапляєш у неволю, у підвали, проходиш через катування, безнадію, камери смертників, береш досвід і звідти. Щоб встояти, потрібне вміння працювати з внутрішнім простором. Розумієш, що все навколо є травмувальним, залишається тільки внутрішнє.
У підвалах були не тільки політв’язні, а й кримінальники. Рятувала гнучкість емоційного інтелекту – вміння вибудовувати простір відносин у болючому середовищі. Щоб не загубити себе в тому жаху, треба виговорюватися. З нужника час від часу вилазили пацюки, і я читав їм лекції – ділився власними сенсами.
Олександр Лукашенко заявив білорусам: «Доки ви мене не вб’єте, нових виборів не буде». Наскільки реально повалити його режим?
– Білорусь – на початку шляху. Вони задовго жили поруч із Лукашенком. І цей режим увійшов у їхню свідомість. Активісти, які вийшли на вулиці, ще не мають бачення, якою має бути Білорусь без Лукашенка. Вимагають справедливості й милосердя. Це дві сторони Бога в будь-якій релігійній системі. Вони хотіли би справедливих виборів і милосердя щодо тих, кого били, з кого знущалися. А далі що? Немає бачення перспективи. Воно з’являтиметься поступово. Масові акції протестів показують, як відроджується громадянське суспільство – те, що Лукашенко знищував протягом перебування у владі. Бо для тиранії зріле громадянське суспільство є вироком.
Особистість Лукашенка – патологічна. Він – нарцис, не вміє любити нікого, навіть себе. Може тільки віддзеркалюватися в очах інших. Він хотів би, щоб його любили. Це почуття для нього пов’язане зі страхом: його повинні боятися. До того ж він соціопат. Недаремно любить дивитися на страти. Білорусь – єдина держава в Європі, яка ще має смертну кару. До речі, як і ДНР.
Соціопатію не можна вилікувати. Це проблема психіатрична. Тому Лукашенка неможливо вмовити не використовувати сили. Він хизується жорстокістю. Негнучкий, як і будь-який психопат. Стоятиме до кінця. Руйнація влади означатиме його смерть.
Україна відкликала для консультацій посла з Білорусі. Євросоюз не визнає результатів виборів, де Лукашенка оголосили переможцем. Чи можуть на нього вплинути можливі санкції?
– Білорусь активно спілкується з Росією, Китаєм, Іраном, Північною Кореєю. Знайшли партнерів із такими ж класичними тоталітарними системами, які підтримують Лукашенка як диктатора. Це для нього – карт-бланш.
Чи можна сказати, що нам під час Революції гідності було легше, бо не мали такого багаторічного тирана, як Лукашенко?
– Історично Україна ніколи не мала царя-батюшки, якого мають архаїчні партіархальні суспільства. У нас завжди була демократія, з козацьких часів будь-якого гетьмана могли скинути. У ХVII столітті Україна приваблювала всіх переслідуваних – сюди бігли з Москви і Західної Європи. Тут кожен міг отримати свій хутір.
Переважна більшість дисидентів Радянського Союзу – 60–70 відсотків – вихідці з України. Далі – євреї, прибалти і грузини.
Ми легко переходимо, хай і до примітивних, але демократичних форм. Жоден диктатор у нас не втримався б.
А по-друге, у нас була підготовка – і революція на граніті, і помаранчева. Підсвідомо ми відчували, що стрижнем національної ідеї може бути здорове громадянське суспільство. Воно формувалося від початку незалежності.
×
Джерело: gazeta.ua
