«Бої за Іловайськ — це історія про самопожертву, доблесть і мужність», — каже офіцер ЗСУ Роман Кулик у столичному Музеї Майдану. Минулої середи тут пройшла зустріч учасників боїв під містом Ілловайськ на Донеччині. Вони тривали з 7 по 31 серпня 2014 року. Тоді полягло 368 українських бійців, 18 вважають зниклими безвісти.
Участь у заході взяли 3 ветеранів: Ігор Гевко «Брокер», Ігор Михайлишин «Піаніст» і Сергій Міщенко «Яр».
«Штурм Іловайська розпочався 10 серпня. Розвідка бою проводилася батальйонами «Донбас», «Азов» і «Шахтарськ». Зранку від Многопілля по головній трасі до Іловайську ми почали штурм. Відбили три головні атаки. 18 серпня ми зайшли в Іловайськ, облаштувалися в будівлі 14-ї школи. Наступного дня отримали наказ просуватися далі: зайняти адміністрацію, прокуратуру, штаб ДНР. 87 наших бійців розділилися на 3 групи. По дорозі взяли в полон 8 чоловіків, без жодного пострілу відібрали їхню «газельку». Досить легко відбивали атаки, доки не ввійшли у центр міста. Біля адміністрації почалося пекло. Бій тривав близько 4 годин. На моїх очах загинув командир взводу «Шульц» — Сергій Шкарівський. Ворожі сили збільшувалися, а ми не отримували обіцяного підсилення. Довелося відходити. Щоб перейти вулицю, стріляли із гранатомета. Мали на це близько 10 секунд», — поділився спогадами Ігор Гевко.
«Коли вийшли з бою, побачив побратима «Франка». Поранений, увесь у крові, тримається за живіт. Все зрозуміло, але промовчати я не міг. Спитав: «Як справи, брат?». Він показав мені живіт. Сказав йому: «Тримайся», — додав він.
«Тоді кожна собака знала, що ми знаходимося в школі. І туди летіло все, що могло. Кульмінація цих атак – вечір 23 серпня. Ворог здійснив колосальний артилерійський наліт, знищивщи майже увесь наш транспорт. Коли підійшло підкріплення, один із побратимів запитав: «Як у вас тут справи?». Відповів: «Кепсько. Ви, хлопці, взяли квиток в один кінець». Для багатьох це виявилося правдою», — розповів Ігор Михайлишин.
«24 серпня ми знову почали штурм ремонтної станції потягів. Звільнили її, потім зайняли пожежну частину й блокпост. Щоправда, його не втримали довго: ворог постійно отримував підкріплення. Почалися перемовини з ворогом про наш вихід з «котла». 29 серпня близько 5 ранку ми вийшли із ремонтної станції. Відразу після цього її накрили з «Градів». Я був у кузові машини і не бачив, як почався бій. Можливо, ми врятувалися, бо в нашого командира закінчилися цигарки. Він зупиняв машини, які проїжджали повз нас. І лише в кінці колони бійці ЗСУ дали йому закурити. Ми стали за ними.
Коли визирнув з кузова, побачив навколо хаос. Стріляли з правого і лівого боку», — згадав «Піаніст».
Слово бере Сергій Міщенко. Він був стрільцем-санітаром штурмової роти батальйону.
«До 27 серпня ми евакуйовали поранених в боях, які опинялися в військових госпіталях. Суцільного оточення в Іловайську не було. Так, було важко доставляти боєкомплекти, продукти харчування, воду. Але ми завжди мали зв’язок із «великою землею». Нам не вистачало організованої евакуації поранених і знань. В Іловайську ми втрачали людей, але це були втрати, які навряд можна було зупинити», — розповів «Яр».
До розмови по скайпу долучається Всеволод Стеблюк з позивним»Айболіт«. Він — начальник медичної служби батальйону «Миротворець».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Добровольчі батальйони спробували взяти під контроль Іловайськ
«Ми з хлопцями прибули на позиції. Майже урочисто увійшли в Іловайськ на День Незалежності. Зайняли депо, який захищав батальйон «Херсон». Там првоели 5 складних і трагічних днів. А 29 серпня відбулася найбільша трагедія в історії сучасної України. Кожен третій, хто виходив з Іловайська, помирав, кожен другий зазнавав поранень», — сказав він.
×
Джерело: gazeta.ua
