Київський міський Центр ґендерної рівності, запобігання та протидії насильству створений для допомоги киянам, що постраждали від домашнього насильства у всіх його формах. Сюди можна телефонувати, приходити, консультуватися, радитися. У Центрі гарантують підтримку і кваліфіковану допомогу – головне, не соромитися говорити вголос про проблеми. Керівниця закладу пам’ятає чимало життєвих історій, в які працівникам Центру довелося зануритися. Каже, що останнім часом з’являється все більше ресурсів, щоб надавати різноманітну допомогу постраждалим, навіть є куди тимчасово поселити. Шкода, декому сили волі на зміни бракує…
ЧЕРЕЗ 9 ДОВІДОК І ТЕЛЕФОН ДОВІРИ
— Тетяно Геннадіївно, як епідемія позначилася на роботі Центру? ООН прогнозувала, серед іншого, що через карантинні заходи буде спалах домашнього насильства у світі.
— Наш Центр був перевантажений зверненнями: люди скаржилися, що вже не витримують постійного знаходження у замкненому просторі з родичами. Але, що стосується саме домашнього насильства, то, на щастя, у нас прогноз ООН не справдився – під час карантину звернень до поліції й до нас із цього приводу, згідно зі статистикою, було значно менше, аніж до карантину, хоча різні міжнародні й громадські організації дійсно передбачали протилежне.
— Головне, щоб постраждалі особи не боялися звертатися по кваліфіковану допомогу, так? А українці, здається, найчастіше обирають поплакатися подругам або друзям і забути. Чи ситуація все-таки змінюється з роками?
— Змінюється вікова категорія звернень – молодь набагато відвертіша, їй простіше розповідати про проблеми. Люди віком 40-50 років до фахових психологів чи юристів через сімейні негаразди не підуть, а от молодь 25-30 років не вважає, що це соромно, хоче розібратися в собі й ситуації. Навіть спостерігаємо багато звернень від підлітків, яких турбують стосунки в сім’ях. Розповідають, що шкода матерів, які терплять знущання і нічого не ініціюють для розв’язання проблем. Діти, через «телефон довіри», розповідають сімейні історії, і ми радимо записати мам на консультацію, запрошуємо в Центр на зустріч із психологом. 70% таких звернень закінчуються успішно – мами дійсно приходять і отримують допомогу.
— А можна виділити ТОП тем, з яких найчастіше звертаються до вас на телефон довіри?
— Домашнє насильство – тема №1. Саме тому ми зрештою й перейменували Центр. Раніше він називався Київський міський Центр роботи з жінками – назва про все і ні про що, незрозуміло, яку роботу проводять з жінками та навіщо. А головне, вона відсікала чоловіків – соромилися звертатися до нас. Якось на початку роботи на телефонну службу довіри ми отримали дзвінок від чоловіка. Він почав так: «Розумію, що звертаюся до Центру по роботі з жінками, але ви будете останні, хто почує мій голос, бо хочу піти з життя». Розповів, що самотній і не має до кого звернутися у цілому місті, вже набрав ванну і готовий різати собі вени. І ми тоді усвідомили – дійсно, а куди ж звертатися за підтримкою чоловікам? Що за дискримінація? І перейменували установу так, щоб назва відповідала суті її діяльності.
Хочеться, щоб нам чоловіки теж телефонували – вони також відповідальні за сімейні стосунки. Жінкам ділитися переживаннями простіше, а чоловіки більш замкнені, рідко відкриваються, а іноді така відвертість дуже потрібна. Ось під час карантину було дуже багато дзвінків саме від чоловіків, що залишилися без роботи. Скаржилися, що морально дуже важко, бо жінка й діти психологічно тиснуть – мовляв, сидиш удома, не забезпечуєш родину. А це вже можна до психологічного домашнього насильства сміливо віднести.
— Я саме збиралася питати – з чим звертаються чоловіки до Центру? Невже скаржаться, що жінка б’є-ґвалтує?
— З такими історіями не зверталися. Але є інша болюча тема – чоловіки з обмеженими можливостями, інвалідністю, до яких застосовують насильство власні матері й дружини – і фізичне, і психологічне. Таким родинам справді важко, місто не надає необхідний соціальний супровід, вони з життєвими обставинами фактично сам на сам. Не завадило хоча б розширити базу соціальних працівників для допомоги таким людям. Дуже важко роками доглядати людину з інвалідністю, і якщо чоловіки в таких ситуаціях нерідко просто знаходять собі іншу родину, то жінки беруть на себе відповідальність, але лишаються самотніми у своїх бідах. Звісно, бувають зриви, внутрішніх ресурсів не вистачає.
— А чим закінчилася історія з чоловіком, що збирався покінчити життя самогубством? Порятували?
— Усе добре, стабілізували його психоемоційний стан, більше не звертався і самогубств на той час зафіксовано у місті не було. Поліції про випадок повідомили. Ми взагалі тісно співпрацюємо з Головним управлінням національної поліції. По-перше, після відкриття кризових кімнат у нас із ними спільний алгоритм дій, а коли запускали Службу довіри 15-00, теж підписували з ними Меморандум щодо можливості перемикати дзвінки, що надходять до Центру, на райвідділ поліції. Звісно, це за потреби і тільки за згодою абонентів. Відверто, якщо людина телефонує до нашої Служби, то зазвичай не має наміру спілкуватися з поліцією, хоче проконсультуватися і все. А якщо дійшло до фізичного насильства, загрози життю, то телефонують одразу на 102. Тим більше, що в Києві вже з пів року працюють мобільні групи, що виїжджають саме на факти домашнього насильства. В кожному районі міста працюють такі групи, для них це пріоритетне питання.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про кризові кімнати – в чому їх відмінність від всього, що робили в Центрі досі? Як працюють?
— Теж почну з живого прикладу. Якось уночі зателефонувала жінка і розповіла, що давно потерпає від знущань чоловіка. Має троє малолітніх спільних дітей і дійшло до того, що чоловік перейшов будь-які межі й перед очима цих дітей застосував до неї сексуальне насильство. Казала, що доводиться терпіти, бо нікуди піти. І ми на той момент не змогли надати їй безпечний притулок. Точніше, притулок у структурі нашого Центру був, але щоб поселитися до нього, треба мати 9 медичних довідок, направлення від поліції з зафіксованим фактом домашнього насильства.
— Навіщо такі складнощі?
— Було дуже багато маніпуляцій, спроб просто потрапити у притулок і безкоштовно там пожити. Люди сприймали його, як безкоштовний готель, телефонували і запитували, чи можна приїхати після роботи, щоб помитися-відпочити, переночувати в столиці. Тому розробили систему з купою документів. Аби їх зібрати, потрібен час. А гострі кризові ситуації найчастіше трапляються саме вночі (або на вихідних, у святкові дні – коли у людей вільний час і вживають алкоголь). Ось і вирішили відкрити кімнати кризового реагування. Щоправда, коли їх тільки презентували, знов відсотків 30 звернень були просто з проханнями пустити пожити-переночувати. Але потрапити в таку кімнату можна тільки через виклик поліції, яка фіксує факт насильства. Інакше житло буде постійно зайняте людьми, які можуть обійтися й без нього, а тих, кому воно насправді необхідне, знову не матимемо куди прилаштувати у потрібний момент.
Отже, мобільна група прибуває на місце виклику, робить оцінку ризиків і приймає рішення щодо вилучення потерпілої особи з помешкання. Якщо підстави для цього є, телефонують на 15-00 і їм повідомляють адресу кризової кімнати (адреси засекречені). Поліцейські привозять людину на місце, там їх зустрічає соціальний працівник, що чергує цілодобово, і поселяє до «кризової кімнати». Тут їй пропонують послуги психолога, юриста і, якщо треба, лікаря-психолога, який теж є в штаті Центру. У «кризовій кімнаті» людина може перебувати до 10 діб.
Зазвичай люди потрапляють до нас взагалі без документів, тому навіть прописку не питаємо. А от до притулку в Києві не потрапиш, якщо реєстрація – за його межами (заклад утримується коштом платників податків міста). Я продивлялася архівні документи – донедавна, коли законодавством цей нюанс ще не був урегульований, близько 80% мешканців притулку киянами не були. Велике питання: на яких підставах вони взагалі там перебували? Був випадок, коли жінка просто здала свою квартиру – і переїхала до притулку на 3 місяці. Чому ні? Всі умови для життя, ще й соціальний супровід – соцпрацівника можна відправити за продуктами чи ліками. Можна квартиру собі здати і відпочивати у притулку… Тому зараз процедуру поселення до нього ускладнили. Ще б пак – у притулку можна перебувати цілих 3-6 місяців. Кризові ж кімнати відкриті для кожного лише на період до 10 днів.
— Що ж можна встигнути за ці 10 днів? Відпочити, зібратися з думками чи розпочати якісь юридичні процедури?
— Зібрати якісь документи, довідки. Люди потрапляють до «кризової кімнати» такими, як вибігли з квартири, – без речей і паспортів. Тому за 10 днів можна зібрати пакет документів і перебратися до притулку. Якщо чесно, першу добу в кризовій кімнаті люди просто сплять. Нічого не хочуть – ні їсти, ні спілкуватися, а тільки відпочити у безпечному місці: настільки морально виснажені. А потім, коли адаптуються, починають спілкуватися з психологами і юристами, приймають якісь рішення. У деяких, насправді, взагалі немає ніякої мотивації: сьогодні втекла, а завтра повертається до кривдника – і все у них добре (таке теж буває).
ЮРИДИЧНА ПІДТРИМКА І ВЕБІНАРИ З МОЛОДДЮ
— Кризові кімнати працюють з 26 травня. Які можна зробити перші висновки? Наскільки ці кімнати затребувані й скільки їх мало б бути у Києві?
— Кімнат, які ми відкрили, для такого міста не досить, їх мало б бути (за євростандартами) мінімум 5. Але розумію, що це кошти міського бюджету і ще треба переконати депутатів, чому на них варто виділити гроші. Як мінімум, у наших планах – відкрити таку кімнату ще на Лівому березі Києва.
Але ті, які вже є – практично не бувають порожніми. Першою прийняли дівчину з дитиною, якій власний батько погрожував ножем – поліцейські побоювалися, що до ранку не доживуть. Розмістили в кімнаті з усіма зручностями, навіть для дитини все є – і ліжечко, й ванночка. Приїжджаєш без нічого і отримуєш повний комфорт. Щоправда, не знаю, чи надовго його вистачить – люди потрапляють різні; як поводяться у житлі – проконтролювати не можемо, а ресурси з часом вичерпуються. Стараємося підтримувати все в належних умовах, після кожного мешканця – прання, прибирання, ретельна дезінфекція. Людей без медичних довідок, за правилами, не приймаємо тільки з ознаками дерматологічних захворювань і в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.
— А як часто юридичної допомоги просять? Поділ майна, опіка над дітьми, розлучення…
— Ці процеси досить тривалі. Навіть коли потрапляєш до притулку, за 3 місяці проблему спільного з кривдником житла вирішити неможливо. А це зазвичай найболючіше питання. Подати документи до суду ми допоможемо, але ж не більше.
— Можливо, якісь людські історії вам запам’яталися особливо?
— Через кризові кімнати вже пройшло 7 осіб і у кожної своя біда. Дечому відверто дивуєшся. Наприклад, дві сестрички викликали поліцію, коли мати поїхала до родичів, а батько почав знущатися з них. З родиною попрацювали психологи і виявили, що сім’я вже 10 років страждала від домашнього насильства з боку чоловіка. Жінка на це відповідала: «Мені його шкода, куди він піде?». А молодша її донечка, за словами фахівців, була вже вкрай виснажена психологічно від образ на матір, котра дозволяла батькові так з ними обходитися…
Як керівник Центру не маю права когось звинувачувати, у кожного свої мотиви і страхи. Але іноді довго не можу оговтатись від почутого чи побаченого. Кожна історія особлива. Наші принципи роботи – беззаперечна повага до особи, що звернулася, аби вона не відчувала негативу, звинувачень. «Клієнт» завжди має рацію, це його особисте життя, але ми можемо порадити, як його налагодити.
— Знаю, ви запроваджували й освітні проєкти для цього. Який ефект?
— До карантину освітні проєкти працювали, але зараз вирішили відмовитись від цієї діяльності. Усі курси (комп’ютерні, з англійської мови тощо) проходили в денний час, коли люди на роботі. Приходили хіба що пенсіонери, деякі кілька разів на рік записувалися на один і той самий курс. Тобто очікуваного ефекту це навчання не приносило, ще й займало приміщення, де ми хотіли б проводити тренінги. Почали багато працювати зі студентами – це молоді люди, що саме вчаться будувати стосунки, і їм дуже цікаво спілкуватися з психологами. Якби ви бачили, з яким задоволенням молодь відвідує наші вебінари, тренінги! Ми зрозуміли, що тут буде більше позитивних результатів, аніж від того, що хтось прийде просто поклацати по клавіатурі.
— До слова про молодь. Мабуть, є сенс працювати на упередження, а не боротися з наслідками? Запобігати появі стереотипів серед молодих людей, паростків сексизму, толерантності до насильства…
— Ми працюємо також зі школами, хоча всіх, звісно, не здатні охопити. Наші фахівці бувають на шкільних заняттях і навіть отримують фідбек: приходять листи з подяками, проханнями повторити. Просили якось попрацювати з дітьми на тему суїцидів. А зі старшокласниками під час карантину спілкувалися онлайн про домашнє насильство та його види – психологічне, економічне, фізичне. Для багатьох родин, на жаль, сімейні сварки є нормою, а діти малюють собі відповідну модель життя. Часто жінки віком за 50 кажуть: «А що тут такого, всі ж терплять. Моя мама казала – терпи, думаєш, в когось інакше? Усі так живуть». А от у студентів – зовсім інші погляди та розуміння проблеми насилля у сім’ї: б’є – не значить, що любить. Для них ситуації з насиллям не є прийнятними. І це радує! Тому хотілося б працювати з молоддю більше, давати пояснення ганебним явищам, що досі існують у сім’ях. І розповідати, куди звертатися по допомогу, акцентувати на тому, що ця допомога безкоштовна.
Попит на юридичні консультації дуже великий – вони безкоштовні й до карантину до юристів зверталися навіть з вулиці. Та й до психологів приходили з різноманітних питань, просто потеревенити – безкоштовно ж, чому ні. Зрештою, ми зрозуміли, що не можна так витрачати час і внутрішній ресурс психологів, на всіх їх не вистачить, і вирішили обмежити відвідувачів із нецільової аудиторії. Люди думають, що ми – пігулка для щасливого життя. Це не так, без мотивації та бажання змінити власне життя справа не піде. Успіх залежить від бажань і намірів людини, ми лише допоможемо. Хочете поплакатися – будь ласка, приходьте. Але лише поговорити і нічого потім не зробити для змін у своєму житті – це просто витратити час психолога. Так не годиться!
Тетяна Негода
Фото Юлії Овсяннікової
