Тарас Антипович розповів, що для нього означає незалежність України

Незалежність означає вихід народу на власний шлях розвитку, який дав шанс кожному реалізувати себе.

«Я знаю, що без Незалежності моя творчість не відбулася б. Вона могла бути підпільною, самвидавною, не більше. Продовження колоніального існування України прирекло би тисячі творчих людей на моральне гниття, тюрми, депресії, психічні хвороби. Я більш ніж впевнений, що українська мова була б так само задушена, як зараз білоруська. А мова і є наше середовище, в якому живемо. Ми без неї – тварини», — розповів Gazeta.ua письменник і сценарист Тарас Антипович.

За словами літератора, відчуття Незалежності прийшло до нього через культуру.

«На момент проголошення Незалежності я був полтавським підлітком і мало що усвідомлював. Хоча батьки ділилися зі мною цією радістю, але в пам’яті ті дні не зафіксувалися. Відчуття свободи як наслідку державної Незалежності з’явилося у мене, коли вступив у Львівський університет у 1995 році. У цьому була й заслуга тамтешніх викладачів, хоча не всі вони були достойними лекторами і науковцями. Але головне, що саме середовище нуртувало – йшла хвиля української музики, поезії, театру, мистецтва, народжувалася цікава преса. Я все це жадібно вбирав. Поталанило з друзями, однокурсниками, самим містом», — каже Антипович.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Забужко вміє пояснити, де український народ облажався — Тарас Антипович

Зазначив, що для нього є символами незалежності.

«Культура є голосом нації. Тому символами є творчість літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» — Андруховича, Неборака, Ірванця, проза Олеся Ульяненка, вірші Сергія Жадана. Також музика «Кому Вниз», «Плачу Єремії», «Мертвого Півня», «ВВ», «Жаби В Дирижаблі». І касетні записи західного року й металу, які я купував часто потайки від батьків».

Згадує, коли вперше подумав: це Україна.

«Це був теж музичний виступ українських гуртів у Полтавському будинку культури – році в 1992-му. Я, 14-літній, був у залі і вперше наживо почув пісні Андрія Миколайчука – «Піду втоплюся», «Підпільник Кіндрат». Я вже на той час цікавився роком, а стьобні хіти босоногого Миколайчука начебто були з іншого жанру, але мене чомусь так пройняло веселістю якоюсь. Я відчув, що це наше, створене спеціально для нас і ні для кого більше. Ось вона Україна. Зараз мені смішно від цих юнацьких відчуттів, але вони були справжніми», — говорить письменник.

Зізнається, що надто багато всього любить у нашій країні.

«Складно перелічити. Я назву лише одне. Те, що мене досі зворушує. Колись ми школярами були під Полтавою на спартакіаді. У готелі, де нас поселили, зникла вода. Ми пішли в найближче село по воду і потрапили під капітальну зливу. Промоклих до нитки, нас раптом покликала жінка з одного двору. У неї пахло пиріжками на весь куток. Вона була вся сива, з добрими зморшками на обличчі. Сказала, що внуків не має, тому хоче дати нам свіжоспечених пиріжків з абрикосами. Бо пропадуть. Абрикоси тоді сильно вродили. І от ці пиріжки — це було божественно смачно. З тих пір найбільше я люблю в Україні здатність українських жінок ставитись до чужих дітей як до своїх власних», — каже Антипович.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В України з’явилась суб’єктність на світовому рівні — Антипович

Називає 4 найважливіші події за 29 років незалежності.

«Майдан 2004-го. Перше повстання проти фальсифікації виборів. Це була спроба усвідомити себе нацією, яка має гідність. Подивіться, у Білорусі ця стадія починається аж тепер.

Майдан 2013-2014-го. У Василя Стуса в одному вірші був рядок — «Сподоб мене, Боже, високого краху». Революція гідності – це саме перший високий крах активної частини народу в нашій новітній історії. Крах, із якого народжуються подальші злети. Небесна сотня йшла під кулі з дерев’яними щитами – свідомо. Такі події мали би пробудити від сплячки навіть геть сонного хохла. Пробудили, хоча і не всіх.

Війна з Росією, яка триває досі – це народження сучасного українського війська і його слави, хоча воно і зазнавало поразок. Небагато армій мали справу з таким супротивником у гібридній війні. І це важливий психологічний розрив із Росією, хоч і запізнілий.

І декомунізація – символічне очищення країни від гнилого совка. Це недооцінений процес. Дуже важливий, справді тектонічний. Пам’ятники, символіка, назви вулиць, серед яких живуть люди, – дуже впливають на свідомість, хоча багато хто досі не усвідомлює цього. Зараз страшно згадувати, як Україна збиралася в Європу з пам’ятниками Леніну на площах усіх міст. А в Києві Ілліч стовбичив, наступивши на бульвар Шевченка, тобто на горло національній пісні. Мене завжди принижувало це. І я дуже радів, коли цього боввана завалили. Падіння Леніна в Києві 8 грудня 2013 року – це етапна подія нашої історії».