Сергій Параджанов: «Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила».

20 липня 1990-го в Єревані на 67-му році життя помер відомий український кінорежисер, сценарист, художник Сергій Параджанов. Всесвітнє визнання йому принесла екранізована 1964 року повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Кінорежисера називали епатажним і завжди чекали від Параджанова дивовижних витівок не тільки в кіно, але й в житті.

Свій талант і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною й ексцентричною жінкою. Батько Йосип був заможним антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), сподівався, що саме син успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Батько так і не пробачив йому зраду сімейному бізнесові. Але вміння відрізнити коштовну річ від підробки не раз ставало у пригоді режисерові, коли він сидів без грошей і заробляв на життя скуповуванням антикваріату.

Сергій Параджанов навчався на будівельному факультеті залізничного інституту, працював на фабриці «Радянська іграшка», навчався грі на скрипці, займався хореографією та вокалом. Однак у результаті обрав кінематограф.

Під час навчання у ВДІКу Параджанов закохався у дівчину-татарку Ніг’яр і невдовзі одружився з нею. Рідня дівчини, довідавшись про шлюб з іншовірцем, вимагала у Сергія чималого викупу за Ніг’яр, як велить звичай. Але грошей він не мав. Звернувся за допомогою до батька, але той, не простивши синові інший вибір професії, в допомозі відмовив. Далі брати намагалися забрати сестру із собою, але Ніг’яр не хотіла розлучатися з чоловіком. Тоді брати просто штовхнули її під електричку, яка мчала на швидкості.

Другою дружиною Параджанова стала українка Світлана Щербатюк, донька дипломатів. Їй було 16 років, а Параджанову 31 рік. У шлюбі народився син Сурен. Разом прожили 3 роки, Світлана не змогла пристосуватися до дивацтв чоловіка, і 1961 року вони розлучилися. Але все життя підтримували добрі стосунки.

Саме за фільми, які не вписувалися в стандарти радянської влади, Сергій Параджанов був тричі заарештований. Про себе сам режисер казав: «Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

 

Скандал навколо фільму «Тіні забутих предків» розгорівся у вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі «Україна», на якій виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл з критикою владного режиму щодо арештів інтелігентів влітку того року. Окрім того, Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і не помітний, але страшний крок: він відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом.

Параджанов усе життя казав: «Україна – це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр «Тіні забутих предків», там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила».

1967 року Сергія Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм «Саят-Нова», або «Колір граната». 1971 року Параджанов повернувся до Києва, а вже 1973-го був заарештований і засуджений за сфабрикованим звинуваченням у «мужолозтві із застосуванням насильства» та поширенні порнографічної продукції.

 

У в’язниці Параджанов перебував у дуже тяжких умовах, його неодноразово били й катували, не давали змоги писати й малювати. Одного разу у в’язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу — так і став підмітати — «з вогником». Він знаходив вихід – збирав кришки від пляшок молока, зроблені з фольги, заливав їх смолою і робив гравірування — портрети Богдана Хмельницького, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна, Петра І. Ці твори прозвали «талерами Параджанова». Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт.

 

За ґратами Параджанову стає погано – він страждає від діабету та хвороби легень. За рік до кінця терміну він був звільнений під тиском світової громадськості. Зокрема завдяки французькому письменнику-комуністу Луї Арагону, який 1977 року особисто зустрічався з Леонідом Брежнєвим. Проте дозволу залишатись в Україні не отримав й останні роки жив і працював у Тбілісі, де зняв фільми «Легенда про Сурамську фортецю» (1984) та «Ашик-Керіб» (1988) і захопився новими для себе видами творчості — живописом і керамікою.

Останньою кінематографічною роботою Параджанова став автобіографічний фільм «Сповідь», який почав знімати 7 червня 1989 року у Вірменії. Роботу над ним завершити не вдалось — у Параджанова діагностували рак легенів, він був госпіталізований і прооперований у Москві, лікувався у Парижі, однак врятувати його не вдалось. Поховали Сергія Параджанова в Пантеоні парку імені Комітаса в Єревані.