О пів на першу годину ночі 15 жовтня біля ринку «Колос» на вулиці Василя Атаманюка в місті Коломия Івано-Франківської області стоять два мікроавтобуса, в яких від осінньої мряки ховаються люди. На вулиці темно і холодно. Світиться лише автопричіп із кавою — бариста прогріває кавомашину та розставляє пляшки з сиропами. Щотижня в ніч проти четверга приїжджає сюди, щоб готувати каву для відвідувачів коломийського базару вишиванок. Торгують тут лише раз на тиждень.
— Ринок працює років 10. Працює вночі, щоб людям було зручно скупитися і повернутися назад. Раньше були потяги, якими приїжджали а вишиванками оптовики зі Львова, з Києва. Від залізничного вокзалу приїжджали на таксі, скуплялися швидко. Поверталися назад ранковим потягом. Коломия — це ж ворота Гуцульщини. Сюди привозять вишивку майстри з різних сіл. Продавців запускають о 2-й годині, покупців — о 3-й. Торгують до 9-ї ранку, — розповідає Віталій, співробітник ринку.
Поступово простір перед шлагбаумом заповнюється автомобілями. Легковики та мікроавтобуси під’їжджають і вишиковуються в чергу перед шлагбаумом, який перекриває в’їзд до ринку.

О 2-й ночі з темряви виходить вусатий чоловік у окулярах і картузі і, підсвічуючи собі телефоном, відсуває шлагбаум. Протягом пів години пропускають автівки — легковики та мікроавтобуси. Усього 32 машини. Це підприємці завозять свій крам. На в’їзді показують охоронцеві пропуск — річний абонемент на паркування.
— В’їзд на територію платний. Підприємці, як правило, проплачують за рік. Якщо покупці приїдуть машиною і хочуть заїхати — тоже платять. Легковики менше, мікроавтобуси дорожче. Але людям зручно: машина під боком, якщо купують щось оптом, — розповідає охоронець. Скільки коштує паркування на території, не називає.
За чверть третя приїжджає мікроавтобус із номерами Чернівецької області. Звідти виходять восьмеро жінок різного віку. У руках тримають вішаки з вишитими сорочками, прикритими поліетиленовими чохлами. Обходять шлагбаум та йдуть темною дорогою в бік ринку. Ще декілька жінок з крамом сходяться на ринок з різних боків.
З водійського сидіння мікроавтобусу виходить чоловік. Виносить з машини свій крам. Розвішує на шлагбаумі накладки на сидіння, сплетені з дерев’яних намистин. Пропонує сувеніри з дерева. За підставка для коньяку, випиляну з фанери у вигляді скрипки, з пляшкою «Закарпатського» просить 350 грн.
— Покупцям можна заходити, — проголошує охоронець.
Зо два десятки людей неквапливо йдуть у темряві поміж дерев мокрою ґрунтовою дорогою. Орієнтир — віддалені ліхтарі. Йти недалеко. За поворотом дороги — широкий простір. Біля хвіртки на територію ринку інший охоронець просить присутніх одягти маски і відкриває вхід на територію торжища.

Ринок — викладений плиткою простір під навісом. Контейнери стоять рядами. Відкриті менше половини. Продавці розповідають, що туристичний сезон завершений, тому деякі підприємці вже не бачать сенсу виїжджати з віддалених сіл — торгівля млява.
Вишивальниця і ткаля Ярослава Щербань приїжджає на ринок з села Ошихліби Кіцманського району Чернівецької області. Для цього долає відстань близько 75 км в один бік. Виїжджає о пів на першу ночі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Торгують до ночі, гуляють до ранку — репортаж із Сорочинського ярмарку, фото
— У нас таких базарів немає. Тому приїжджаємо сюди. Покупці є, хоча через карантин складно працювати. Але життя продовжується — весілля, вінчання, хрестини. Багато приїжджають з-за кордону покупців. З різних міст. Цей ринок вважається оптовим. Тут з’являються корисні знайомства — деякі покупці стають постійними замовниками. Відправляємо їм товари через інтернет. Ще маємо магазин у центрі Чернівців — люди самі просили, щоб відкрили його.

Ярослава займається ткацтвом і вишивкою понад 20 років. Згадує, що з дитинства спостерігала, як тчуть її бабуся і мама. Нині їх вже немає в живих. Родинну справу тепер разом із нею продовжує донька.
— У нас є 5 ткацьких станків. З дитинства пам’ятаю, що ткацький станок з хати не виносили навіть улітку, коли в людей зазвичай робота по господарству. Було завжди багато замовлень на горбатки (запаски — Gazeta.ua). Тчемо за старовинною технікою — з вивороту нічого немає. Техніка доволі складна, кожну ниточку постійно треба затягувати. Вона є з двох частин — таку носять із під’юбником чи довгою сорочкою. Є суцільна — нею обмотуються, зверху зав’язують поясом. Коштують від 1,5 до 5 тисяч гривень. Робота копітка — за день можна виткати лиш одну полоску, а їх треба до 10.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Український гурт вразив кліпом про народне вбрання
Показує горбатки, які привезла на ринок. Чорна тонка вовняна тканина прикрашена темними зеленими та червоними візерунками і золотавим люрексом.
Торгують разом із донькою. Серед краму є різноманітні вишивані сорочки: ручна вишивка нитками і бісером, машинна вишивка. Тканини — лише натуральні.

— Ми свого часу починали з бісеру, ще бабуся нас вчила. Малюнки деколи беремо з журналів чи інтернету. Але намагаємося найбільше використовувати свої рідні — буковинські.
Наприклад, гладь ручної роботи. Спочатку наносимо на тканину малюнок, потім вишиваємо. Борщівську техніку застосовуємо на старовинній тканині. На кожну роботу йде 3-4 тижні щонайменше, а то й місяці — в залежності від складності роботи. Сорочки коштують від тисячі гривень. Найдорожчі — 8-10 тисяч.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 94-річна Варвара Мацелла планує організувати власну виставку
Окрім сорочок, родина Щербань робить жіночі кептарики. На відміну від традиційних гуцульських, мають приталений силует та виготовлені з тонкої тканини.
— У нас часто питали за безрукавки, які б можна було в холодну пору носити з вишиванками. Шиємо їх з хусток, оздоблюємо мереживом, натуральним хутром рукави й комір. Коштують від 2,5 тисячі гривень, — каже Ярослава.

Серед суконь найяскравіша — червоного кольору. Вишита хрестиком. Оздоблена чорним мереживом та вставками з кольоровими візерунками. Залишилася в єдиному екземплярі.
Інші майстрині теж кажуть, що такі моделі користуються попитом.
— Це ручна робота — вишиваємо заготовки. Потім пришиваємо до плаття і оздоблюємо. Окремо майстрині шиють сукні. Все це — ручна робота, — розповідає майстриня з села Космач Косівського району Івано-Франківської області Ганна Вардзарук.

Вона раніше працювала продавчинею. Вишивала з дитинства. Спочатку — для себе та родини. З часом почали замовляти в неї вишиванки. Понад 10 років тому жінка організувала власний бізнес. Продає вишиті вироби на коломийському нічному ринку. По суботах торгує в Косові.
— Вигідно і тут торгувати, і в Косові. У нас більше туристів. А тут більше людей, які купують оптом і перепродують собі десь, — каже Вардзарук.

На окремому майданчику просто неба встановлені смугасті намети. Тут теж торгують вишиванками. Тут менше світла, але покупцям це не заважає — обирають і міряють вишиванки поруч із наметами.
— Шукаємо парні вишиванки на весілля. Приїхали сюди, бо кращий вибір, — каже Іван з села Голгоча Тернопільської області.
Хлопець із нареченою Лесею розглядають довгу білу сукню з прозорими рукавами та білу чоловічу сорочку. Комплект вишитий червоними візерунками в однаковому стилі.

— Хочемо вишиванки на розпис, а на звичайне весілля вдягну біле пишне плаття, — каже дівчина.
У сусідньому павільйоні продають ткані сорочки. Більше таких на ринку немає. На світло-бежевому тлі чорні та червоні цятки, які складаються у візерунки.
— Узір ми створюємо нитками. Це не традиційна техніка — її придумала моя мама. Ці сорочки — ткані. Тчеться як рушник, тільки ширше. Гаптуємо вручну створеним мереживом. Хтось каже, що це виглядає як старовина. Продаю сорочки по 950 гривень, — розповідає Юрій Кричун з села Рожнів Косівського району Івано-Франківщини.

З 18 років він тче рушники, серветки та сорочки. Нещодавно почав виготовляти шкіряні сумки з тисненням.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли зі старих вишитих рушників шиють сорочки, то вандалізм – етномайстриня сказала, що думає про свято вишиванки
На найбільш освітленому просторі в проході між контейнерами люди з рук продають вишиванки. Тримають їх на вішаках.
— Я — одинока мати двох доньок. Вони часто хворіють, тож не можу ходити на роботу. За кордон теж не поїдеш. Тому працюю вдома. Років 15 тому почала вишивати — спочатку руками. Але це потребує багато часу і уваги. 3 роки тому освоїла машинну вишивку. З нею творю чудеса — вишити сорочку можу за день. Вручну над такою би працювала місяць. Купляю узор, програмую вишивальну машинку. Вишиті заготовки розкроюю, шию сорочку. Сама з Коломиї, тому на нічний ринок хожу щотижня. Раніше було вигідніше. Через карантин більше продаю через інтернет — маю вже своє коло клієнтів. Але залишається час і для ринку вишивати, — розповідає Оксана Левицька.

За тиждень жінка робить 10 вишиванок. Коштують від 700 до 1000 грн. Влітку вдається продавати усі. Восени торгівлі майже немає.
— Потік туристів зменшується наприкінці серпня — на початку вересня. Останні торги максимум на початку жовтня. Думаю, більше не виходитиму. До весни тут мертвий сезон, — розповідає Оксана.
На ринку також також можна придбати вишиті рушники, ткані крайки, зібрані зі штучних квітів жіночі вінки. Підприємці торгують і фабричними товарами — вишитими світшотами, в’язаними светрами, вовняними пальтами. У двох великих магазинах продають різноманітні товари для рукоділля — тканини для вишивки, рушникове полотно з візерунком тощо.
У 1990-х вишиті сорочки, що мали по 100 років, продавали на вуличних ринках. Вони були брудні, порвані. Вишиванки тоді масово переправляли в Канаду. Віддавали люди їх задешево. Тепер такі коштують від тисячі доларів. Про це розповіла колекціонерка Віра Матковська із Тернополя.
×
Джерело: gazeta.ua