Історія входить у смугу темних часів. Є потреба вхопитися за руки з однодумцями. Відгукнутись на слова інших людей. Живих і мертвих. Аби не утратити їх для майбутніх поколінь.
Про це каже письменниця Оксана Забужко. Презентувала збірку есеїстики «Планета Полин» у прямому ефірі онлайн-проєкту «Літкур’єр: читання уголос». Його транслювали на сторінці «Форуму видавців» у Facebook, пише журнал «Країна».
«Планета Полин» — це вибране, найважливіші есеї Забужко за більш як 20 років. Присвячені постатям і подіям, які авторка вважає культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму. Найраніший текст – «Прощання з імперією» 1997 року, написаний на смерть Йосипа Бродського. Найсвіжіший — цьогорічний «Час деміургинь» про Ольгу Токарчук. Також серед героїв книжки — Леонід Плющ, Соломія Павличко, Софія Яблонська.
«Цю портретну галерею розбито на три розділи: жіночий, чоловічий і колективний – українського суспільства на тлі епохи, — каже Забужко.
«Планета Полин: Довженко – Тарковський – фон Трієр, або про дискурс нового жаху» – найважливіший для мене текст. Для розуміння не тільки цієї, а всіх моїх книжок. І того, що я намагаюся в цій мові, культурі та світі взагалі робити. Написаний 2011-го на замовлення німецького видавця для збірки моєї есеїстики. Як-от «Напиши щось про Чорнобиль». Це було таке наступання на болючий мозоль. Я 25 років жила з цією темою як із проковтнутим каменем, про який невідомо як розповідати. Коли легше мовчати, ніж говорити. Тому в нас так багато непроговореного в нашій буремній, травматичній, але одночасно катарсичній і цікавій історії. Але треба здобути відваги.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СРСР — це вічно підібгані пальці в тісному взутті
Есей «Планета Полин» розповідає про тему катастроф, яку почало XX століття і яка триває досі. Що з цього виникає і як із цим собі давати раду, як цій історії сказати «так». З новою і свіжою силою звучить під час нинішньої епідемії. Коронавірус – продовження цього сюжету. Хоча, звичайно, не співмірний із чорнобильським досвідом. Але коли мене питає закордонний видавець: «Як ви даєте собі раду?», я кажу: «Для мене це не вперше». Травень 1986 року в Києві – теж було порожнє місто. Я знаю, як жити в таких умовах. І знаю це відчуття апокаліпсиса, яке Захід відкривав для себе вперше під час карантину. Порожні міста, паралізованість і страх. Але це ще не апокаліпсис. Його відчуття Україна переживала двічі – 1986-го на моїй пам’яті й 1933 року на пам’яті моєї бабусі.
Як вчитися говорити про те, про що нас не вчили говорити. Ось про це книжка. А полин у назві – тому що це концепт гіркоти, згіркнення людей і життя. Ідея – як не згіркнути.
Література стоїть на гуманістичних цінностях. Починає бути мистецтвом не тоді, коли це розважалочки і гра в слова. А коли автор передає в мистецький спосіб певний ціннісний меседж, дає читачеві знак його несамотності. Ти не один у світі, під цими холодними зорями».
Повну версію матеріалу читайте в журналі «Країна» від 25 червня.
Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку в сім’ї викладачів-філологів. Коли мала 8 років, родина перебралася до Києва. Закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Викладала естетику й історію культури у столичній консерваторії. Із 1988-го – старша наукова співробітниця Інституту філософії Академії наук України.
У 1992–1994 роках працювала в США як запрошена письменниця і фулбрайтівська стипендіатка. Викладала україністику в Пенсильванському, Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.
Перший вірш опублікувала у 12 років. Із 1985-го видала шість поетичних збірок. Також – прозу, есеї, публіцистику, листування з мовознавцем Юрієм Шевельовим, розмови з польською журналісткою Ізою Хруслінською. Із найвідоміших філософсько-літературознавчих праць: «Шевченків міф України», Notre Dame d’Ukraine – про Лесю Українку.
1996-го вийшов друком дебютний роман «Польові дослідження з українського сексу». Вважається першим бестселером незалежної України. Перевидавався 10 разів. 2006-го визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності», за соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі». Перекладений 15 мовами.
2009-го з’явився роман «Музей покинутих секретів». Це родинна сага на 832 сторінки, де переплітаються три покоління – від 1940-х до 2004 року. Твір здобув низку відзнак, зокрема Літературну нагороду Центральної Європи «Ангелус». Торік увійшов до топ-20 найкращих романів XXI століття за версією швейцарської газети Tages Anzeiger.
Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня. Торік отримала Шевченківську премію за збірку публіцистики про виклики сьогодення «І знов я влізаю в танк».
×
Джерело: gazeta.ua
