Вчора на Хрещатику зустрів земляка-луганчанина.
Я сидів на лавці, розмовляючи скайпом з сином, він підійшов і обережно спитав, чи можна зі мною поговорити. Я не дуже люблю розмовляти з незнайомими, але майже ніколи не відмовляю, адже навіть те, що тобі не подобається, може комусь допомогти. Це один з моїх гуманістичних принципів.
З‘ясувалося, що не так давно земляк зміг продати квартиру в Луганську і переїхати до Києва. Коли я спитав, яка причина переїзду, він відповів шикарною фразою:
— Жить сейчас в Луганске — это как обедать в туалете. В принципе, можно, но что-то не то.
Я зафіксував цей афоризм, ми ще хвилин п‘ять потеревенили про наш колишній порт приписки, потім я залишив контакт на випадок крайньої необхідності і поцікавився, чим він планує займатися. Відповів, що ходить по співбесідах, що роботи тут достатньо, тож настрій оптимістичний. І вже коли ми прощалися, він сказав:
— Знаете, я сейчас практически бомж, а хорошо. Дышать могу свободно. Никогда не думал, что это настолько важно.
Вже їдучи в метро, я згадав ці слова і подумав, що в широкому сенсі люди діляться на тих, кому важливо дихати вільно, і тих, кому ні. Всі інші фактори — вторинні.
Джерело: блог Сергія Іванова
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів.
Джерело: glavcom.ua
